Кому не траплялося хоч раз в житті сказати чи подумати щось на кшталт «Ой, мамо, ти нічогісінько не розумієш!», «Батьки ніколи не розуміють своїх дітей» або впасти в філософські роздуми про конфлікт поколінь – можуть далі не читати. Для решти дещо пропоную.
Загальноприйнято думати, що батьки це важливо. Ще б пак, все таки біологічна залежність, гени, те та се, ну, не було б нас без них і крапка (не вдаючись в те, що то Бог нас створює, бо все ж батьки його співробітники). Не менш поширено час від часу трохи понарікати на батьків, починається це зазвичай вже в якихось 12-14 років. Не злічити скілки разів на світі лунали слова: «Мамо, але ж ти нічого не розумієш!» які стосувалися школи, поведінки, характеру, першого кохання, вибору професії і т.д. А кому доводилося хоч раз почути від мами: «Дитино, я зовсім тебе не знаю...»? Колись думала, що це неможливо. Адже то ми (діти) найчастіше піднімаємо це питання на порядку денному, що мовляв ми інші, ми не такі як про нас думають, нас не розуміють і з чужими легше говорити ніж з рідними батьками! Виявилося, можливо почути і таке, що й наштовхнуло на роздуми.
Ідеальна родина не існує? Вони нас народжують. Гаразд. А що далі? А далі «Шануй батька і матір свою» (параметри) і волання Апостола до батьків, щоб не дратували своїх чад. Поки ми тільки діти (принаймні доти, поки самі не станемо чиїмись батьками) ми дивимося з перспективи дітей. Ми використовуємо навіть слова Біблії на свою користь. Адже так, там йдеться про те, що конфлікт поколінь насправді існує (Апокаліпса – син піде проти батька), що батьки повинні знати своє місце (не дратувати), що Ісус був слухняний своїм батькам... Стоп, а от останнє це не з тієї опери. Ісусові послух клопотів не справляв, адже Бог спланував для Свого Сина ідеальну родину, в них там все було по іншому. Хоча, чи аж настільки по іншому? В житті Ісуса все було звичайне – соціальні умови, імя, яке носив, місце проживання, професія. І не забуваймо, що Він міг мати вищу планку для своїх батьків, ніж ми, бо все ж був Богом. А може Ісус мав набагато пекучішу потребу, щоб батьки правильно Його розуміли? Чи не почувався через це самотнім? Ні, рішуче ні. Гіпотези можна ставити найфантастичніші, але хоч Свята Родина не молилася спільно вечорами Розарій, але претензій Ісус до своїх батьків не мав жодних. Ми не знаємо, як виглядали їхні будні, але знаємо напевно, що Йосип і Марія були людьми, а Ісус, будучи Богом, теж втілився як людина, тож жили вони, найімовірніше, саме як людська родина, життям, не позбавленим труднощів.
Ким повинні бути для нас батьки? Може друзями? Знайомими? Колегами? Психологами, в яких можна знайти раду на будь-який випадок життя? Егеж, було б добре, якби вони були сучасними, з прогресивними поглядами, якби розуміли мене в усьому. Гаразд, але з іншого боку, як це виглядає з перспективи самих батьків?
«Лейтенант Коломбо» знаходить речовий доказ. Це сталося буквально кілька днів тому. Бог завжди мені це робить – підкидає на дорозі пошуків відповіді якісь речові докази. І те, чого сама не могла висловити, але що клубочилося на порозі свідомості прочитала в Еріка-Еммануеля Шмідта в «Тектоніці почуттів», книжці, яка взагалі то не про це. Там в одному з фрагметів молодик запитує матір своєї дівчини про справи коханої і у відповідь чує, що та не знає, бо: «Я лише видала її на світ а потім виховала. Я її мати, а отже особа, яка знає її менше від всіх інших.» Батьки це розуміють! Вони ще не старі, не затуркані, не з іншої планети, вони усвідомлюють, як мало нас знають. А водночас це люди, які знають найдрібніші деталі нашого дитинства, поруч з ними ми прожили найбільше часу, вони нас кохають... Але кохання це не знання, це свого роду засліплення. Цікаво, і як їм з цим живеться? З думкою про те, що той кого ти видав на світ інколи поводиться як чужий?
Кінець баєчки. Не знаю, чи матиму відвагу після таких думок безжалісно кинути мамі в лице слова, що вона мене не розуміє. Бо що я роблю для того, щоб найрідніші мене знали? Чи я кохаю їх так само безумовно? Як часто маю жаль до них, а чи часто вони до мене? Ну чому ті батьки хочуть, щоб мені жилося краще, ніж їм, а я думаю про те, як пощастило дітям президента чи зірок шоу-бізнесу? Ні, це не іспит совісті. Вже чую закиди, що батьки бувають різні. Так, діти теж.
А коли вони прийдуть до мене, ну, ті майбутні сини і дочки, що я їм скажу? Як буду виправдовуватися? А може висувати закиди? А може скажу, що кохаю їх понад усе в світі? І може вони зрозуміють?
Відповідь на всі поставлені в тексті запитання: Любов.
0 коментарі:
Дописати коментар