вівторок, 8 грудня 2009 р.
Останнім часом по новому цікавлюся еміграцією. Не лише розпитуючи знайомих, як там мамі чи татові ведеться за кордоном, або коли приїде чоловік, або чи остаточно сусідка залишила сусіда закохавшись в італійця. Ні, таке цікавлення невід’ємне від щоденності вже так давно, що сприймається абсолютно натурально. Цікавлюся ним інакше, глобальніше, ставлячи запитання і бігаючи по відповідь до Вчительського Уряду мами Церкви. А Церква відповідає – енцикліками, апостольськими листами, Радою в справах Міграції та Туризму, душпастирствами для емігрантів, порадами, молитвою. Ще б пак, у світі 200 млн. емігрантів – тих, які відірвалися з корінням з рідної нивки і хочуть наново врости в якусь землю, щоб не засохнути, не втратити себе, щоб приносити нові плоди.
Знаю так багато родин, які живуть з еміграцією в серці і в щоденних молитвах за рідних на чужині. Чула сотні історій про залишених дітей, злишених дружин та чоловіків, забутих стареньких батьків, про те, як комусь не вдалося і як вдалося дуже добре. Історії про великі гроші, обмани, батракування, сльози, депортації і мрії про краще завтра. Емігрантів так багато... Хтось на сезон збирати полуницю в Польщі, хтось на роки доглядати італійську бабусю чи няньчити російських дітлахів. Не знаю жодного священика, який їздить шукати українських емігрантів по-закордоннях несучи потіху, пораду, допомогу. Не знаю, чи такі еригуються єпископами спеціально для того, щоб їхати у світ до своїх?..
