Думаю про час. Пригадую св. Августина, і розумію, що так само, як і він, ніколи до кінця не зрозумію, що таке час, бо коли думаю про нього – наче розумію, а коли намагаюся пояснити – вже не знаю. Адже можливості побути поза часом немає.
Але якщо живу в часі, то ним володію, маю той час. Десятиліття, роки, місяці, дні, хвилини і секунди, дитинство, юність, зрілість, старість, бо час це зміни – народження, зростання, розвиток, занепад. Маю час на удар серця і час між двома ударами, час на те, щоб кліпнути оком і на те, щоб звернути на щось свій погляд, час народження і певний час земного життя. Згадуючи Екклезіяста, людина на все має відповідний час («Час розкидати каміння і час визбирувати каміння; час обнімати, і час ухилятися від обіймів.» Еккл. 3, 5).
У вирі щоденних справ ставлюся до мого часу як до перешкоди або як до благословення – залежить від потреб, обставин, залежить від мене і від інших людей. Відміряю свої дні знайомствами, настроєм, зустрічами, сподіваннями, розчаруваннями. Так часто пригадуючи собі минуле, вбираю його в рамки обставин мого життя: «того дня я була щаслива», «то був страшний день». А от чи пам’ятаю, котрий з моїх днів був днем для Бога? А скільки днів минуло без відчуття Його присутності? Скільки часу моя душа була в стані благодаті, а скільки без неї?
