Від часу до часу трапляється нагода побувати на зустрічі у стилі катехези. Завжди знаходиться цікава тема, від якої можна відштовхнутися і забрести з хащі «католицьких нюансів». А то священники, а то піст, а то Літургія, а то молитва чи реколекції. Дорослий католик, виявляється, має стільки запитань, які дуже часто немає кому поставити, але то вже справа катехези для дорослих, яка повинна бути, але не завжди є. А тим часом наша групка має змогу спілкуватися з мудрим священиком, для якого всі запитання зручні і політкоректні, а для нас всі його відповіді – потужні поштовхи до думання і дальшого пошуку правди.
Але якось помітила, і тепер все частіше звертаю увагу на те, про що саме запитуємо. І виявляється, в Церкві нас цікавить все, що зовнішнє – приписи, порядки, організація, як правильно, а як ні, що можна, а що зась, суперечки і скандали. Натомість, запитань про духовність, способи вибору і витривалості на дорозі християнського самовдосконалення, справа молитви – порушуються не так вже й часто. Послання Папи, енцикліки, духовна література чомусь оминаються в розмовах. Можливо всі ми такі високодуховні, що тут вже нема про що говорити? А може так мало уваги приділяємо справам власної душі і справі спасіння, що й запитань не виникає? Адже поки не почнеш чогось робити – проблеми не з’являться. Поки не почнеш практикувати молитву – не дізнаєшся, як важко заглушити себе, щоб почути голос Божий, поки не спробуєш посту – не довідаєшся, які спокуси чекають на кожному кроці. Поки не відкриєш Святого Письма ніколи не відчуєш, до чого кличе тебе твоя віра і на чому вона базується.
От і думаю собі тепер, які ж ми католики поробилися світські. Як часто стали ставитися до своєї віри так само, як до політики – в одній справі я «за», а от в іншій «проти». Стали несвідомо рівняти справи Церкви до світських справ і переносити в наші святині дух світськості замість того, щоб виходити звідти просякнутими святістю. Шукаємо справедливості і порядку у всьому навколо. Може тому, що це допомагає рідше зазирати собі в серце і перевіряти, як там справи?
Шлях християнина – це дорога до святості, а все інше не головне. Чому ж на неї залишається так мало часу? І чому нам постійно здається, що осягнути її так легко, коли часто ще й не пробували?
Оксана Ошовська
0 коментарі:
Дописати коментар