Те, про що хочу сказати – давно відоме і здається, навіть несприйнятливе для слухання. Можу з певністю так сказати, пригадуючи уроки рідненької мови та літератури зі школи. Але те, про що мені йдеться виникло якось само собою і викликало кілька цікавих думок.
Купувала я якось щось у Проскурові, не важливо – що, цікаво інше, те, що мене запитали, звідки я родом. Дивно, правда? Ну, як то водиться, ґречно відповідаю – з Городка.
- Львівського?
- Ні, Хмельницького.
- О!? У вас дуже чиста українська мова.
- Та ні, звичайна.
Звісно ж, мені такий комплімент дуже лестить. От тільки виявляється, в нас так не “разговаривают” як я, і володіння звичайною українською тепер вже пріоритет виключно західних областей України – чи то пак, Львова.....
Як мені подобається, так і балакаю. Гм. А тобі дійсно це подобається? Те, що мова є визначальною ознакою національної приналежності давно відомо. Отже, спробуємо національно ідентифікуватися. Щоб це зробити не потрібен жоден тест чи аналіз, а просто слух, бо милозвучна мова, якою розмовляємо – не українська, ні, це... суржик. Так, популярне явище але непопулярне слово. Чому суржик? Ну, бо дику мішанину українських і ламаноросійських слів інакше й не назвеш. Так, ним говорять всі – в крамницях, установах, в школі, в лікарні, і у всіх можливих місцях. Так, це нікому не заважає, всі давно звикли. А хто ще маленький і не визначився з національністю? Все одно ми робимо їх суржиківцями. А потім такого трирічного ерудита спробуй переконай, що не “часи”, а “годинник”, не “спасіба”, а “дякую”, не “пожалуста”, а “будь-ласка”.
А як тільки виростаємо з вкрай юного віку – в багатьох починається романтика: записки, листи. От би й проявлятися найкращим рисам нашого епістолярного стилю, а ні – “Я тебе люблю, і в нас всьо буде харашо.” Якщо це мова, то... Якщо вона солов’їна... Це в принципі можна пробачити людині, яка навіть здалеку ніколи не бачила школи та підручника з української мови і виросла в глухому лісі. Але ж...
Між іншим, якщо ти не розмовляєш своєю мовою, ти її не знаєш. І не треба сперечатися. Спробуй сісти і написати пів сторінки не шкільного твору, а розповіді, наприклад, про свій день. “Вранці я прокинувся...” А можеш не придумувати в голові гарні фрази, а писати так, як думаєш? Отож-бо й воно. А напиши-но кілька слів, які вживаєш щодня і подивися, які ж вони смішні і убогі. Не вірю що це тобі подобається.
Я вважаю, що мовою треба пишатися. Тим паче такою, як наша. Друга за милозвучністю після італійської. І хто ж робить диверсії, щоб погіршити чи перекрутити її? Ті, хто бореться за наше місце по милозвучності чи ми самі?
Сьогодні, коли Україна вже давненько вибралася з-під поли “старшої сестри”, коли державна мова тільки одна і єдина, коли розмовляти українською, вкінці-кінців, навіть модно, ми... балакаємо суржиком. Не весело.
Особисто мені так розмовляти соромно. До того ж мене ображає, коли гості з Житомирщини чи Вінничини дивуються тому, як в нас говорять, і в голосі чується сміх, хоча самі переважно розмовляють російською(!). Це усвідомлення прийшло давненько, потім прийшло усвідомлення того, що “стерильною” українською мені розмовляти якось незручно, адже навколо середовище суржиківців – не зрозуміють. Ніколи б не подумала, але для того, щоб хоч трохи стати українцем потрібна не національність в свідоцтві про народження, а відвага. Найперше були ці жахливі “да” і “нє”, а ще “прівєт”. От закинути якесь літературне слівце – запросто, а швидко відповісти на однозначне запитання та й важко. Себе я вже майже змінила.
Пригадалося старе але актуальне: “Все тече, все змінюється”. Вже не раз чула, як в крамницях дякують за придбане, а не “спасібають”, як слово невідомого походження “канєшно” замінило рідне “звичайно”. Думаю, якось воно буде.
0 коментарі:
Дописати коментар